✠ 100-річчя оборони Замостя ✠

 
30.Ⅷ.2020 виповнюється 100 років оборони фортеці Замостя.
28—31.Ⅷ.1920, Армія УНР разом з поляками обороняла Замостя від "будьоновцев" і врятувала Варшаву, Польщу і всю Європу від совєтської окупації та "міровоґо пожара пролєтарской рєволюциі". Ⅱ Світова війна була відтермінована на два десятки років і не почалась одразу по завершенню Ⅰ Світової війни. Зупинити такий розвиток подій зміг командувач Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР, на той мент полковник, згодом — генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко…

До уваги Вельмишановного Панства великий історико-освітній матеріял про те, як Українці під Замостям врятували Європу від совєтської окупації. Огляд та історична довідка від початку Великої Війни 1914 року й загальної військово-політичної ситуації в Європі на початку 1920-х, безпосередньо перебіг подій під час оборони фортеці Замостя, і підступна зрада Польщі. Світлини, цитати, мапи.
До 100-річчя оборони Замостя…

 

Загальна військово-політична ситуація
на початку 1920-х

Століття тому ситуація в Європі нагадувала справжнє пекло.
Велика Війна у 1914 році роздмухалась завдяки спільним зусиллям Франції та Россійской Імпєріі. Якщо Франція прагнула реваншу за франко-пруську війну й "повернення" споконвічно німецьких теренів Ельзасу і Лотаринґії, то Россійская Імперія мала цілу низку причин, через котрі роздмухувала Велику Війну.
Головна причина — реформа Австрійського Ерцгерцоґа Франца Фердинанда, результатом якої мало стати утворення нової Європейської Унії, де передбачалась державність для України!
Острах втрати України — "Малорóссіі, столпа Россійской Імпєріі" — був головною причиною, через котру царь Ніколай-ІІ з 1905 року роздмухував Велику Війну знайомими в наш час гібридними методами.
"Малорóссія — дєло прінципа!" — невпинно торочив царь Ніколай-ІІ, аж доки сербський бойовик Ґавріла Прінцип не скоїв Сараєвське вбивство…
Велика Війна, як спочатку називали Першу Світову, за чотири роки перетворила Європу в суцільні руїни з десятками мільйонів загиблих…
Імперії та монархії посипались немов карткові будинки, і 11.Ⅺ.1918 року формально Ⅰ Світова війна була завершена (ще зо два десятки років її будуть називати Велика Війна, наївно вважаючи, що повторення не буде).
Першими з-під уламків Россійської Імперії оголосили Незалежність Фінляндія і Україна.
Але Велика Війна не завершилась, радше, навпаки — Україна опинилась в епіцентрі Великої Війни, що спалахнула неабияким полум'ям саме на українських теренах…

„Світовий мир на Україні!“ 1919
© Ґеорґ де Гасенко & Verté © 1919 „Christoph Reisser's Söhne“ — Wien, Österreich

З-під уламків Россійської Імперії постав кривавий мутант — ніким не визнане квазідержавне утворення "РСФСР" \ "Совєтская Россія" з терористичним режимом большевіков, котрі прагнули вже нової імперії й нової великої війни: "Разжечь міровой пожар!"
Терористичне квазідержавне утворення "Совєтская Россія" прагнуло не лише відновити кордони Россійской Імпєріі, але й зазіхала на всю Європу, на увесь Світ, щоб всюди поширити ідеї большевізму-коммунізму.
Впевненості большевікам додавали їх успіхи в Україні, Білорусі та на Кавказі, а також пролетарська революція в Німеччині, через котру впала Німецька Імперія. Якщо Фінляндію та країни Балтії не вдалось одразу повернути під контроль Петроґрада, то решту "утрачєнных тєрріторій" терористичне квазідержавне утворення "РСФСР" змогло поступово окупувати або прагнуло довершити окупацію.

Україну взагалі шматували з усіх боків "добрі сусіди", а кацапи нападали водночас — як "красныє", так і "бєлыє". Замість того, щоб звільняти Россію від большевізма, Вооружённиє Сіли Юґа Россіі на чолі з українофобом польського походження дєнікіним йшли на Київ. Столиця переходила з рук у руки, зрештою, залишки Армії УНР були загнані у Трикутник Смерті на Волині…

До втрати Першої Незалежності також привела й ціла низка помилок українських політиків, хоча певну роль зіграла і позиція міжнародної спільноти, котрі не бачили Україну, як державу. Чого лиш варта ганебна Паризька мирна конференція 1919 року, з якої дипломатичну делегацію вже визнаної дипломатично Української Народньої Республіки фактично виставили за двері, бо французькі політикани розмальовували мапу повоєнної Європи на свій розсуд і фаворитом у Версалі була Польща.

Совєтський пропаґандистський плакат 1920 року

Фактично у 1920-му УНР вже була знищена, і сліду не лишилось від БНР.
У Совєтів на фронтах з "бєлой ґвардієй" був неймовірний успіх, і до 1920 року ВС Юґа Россіі були фактично загнані на Кримський півострів, Кавказ вже майже був совєтський. Залишалось "вєрнуть" Польщу і відкрити шлях на Європу! Апетити й амбіції большевіков зростали і повернення імперської території їм було замало, вони прагнули більшого!
Кацапи-большевікі захопились ідеєю "всємірной рєволюции пролєтаріата" і малювали у себе червоні глобуси.
"Впєрёд! На Запад! На Варшаву! На Берлін! Разжечь міровой пожар Рєволюции! На клінках прінєсті счастьє трудящімся Європы! Напоіть красных конєй в Сєнє! На Варшаву! На Бєрлін! На Паріж! Бєй буржуєв!" — верещав у своїх закликах сіфілітичний картавий плюгавий "Вошьдь гєвалюциі".
Совєтська окупація Польщі відкривала шлях на Німеччину, де вже "товаріщі" готували створення всіляких "Баварскіх ССР", і малось на меті роздмухати німецьку "пролєтарскую рєволюцию" марксістів так, щоб полум'я розгорілось по всій Європі. Комінтерн вже утворював всілякі квазіутворення, на кшталт "Вєнґєрской ССР", були навіть "Люксємбурґская ССР" і "Ельзасская ССР"!
Большевікі вже бачили Європу "красной"!

Совєтський пропаґандистський плакат 1920 року

Той наступ "красной арміі" нічим не відрізнявся від ординської навали.
І як завжди у Східній та Центральній Європі подекуди вирішувалася доля континенту.
"Красная" загроза нависла над усією Європою. За Польщею лежала Німеччина — в хаосі "революції" люмпену, розорена війною та інфляцією, принижена "Версальським миром", Німеччина була легкою мішенню для аґресії ззовні під доволі привабливими для нижчих прошарків населення гаслами. Власне, несправедлива Версальська система та недолугість і недалекоглядність тогочасних європейських політиків і політиканів (насамперед, французьких) призвели до умов, в яких чудово зародились метастази большевізму по всій Європі! Якби "красным коням" вдалося доскакати до берегів Рейну, знесиленій війною і розрухою Європі довелося б мати справу з тоталітарною диктатурою в самому своєму серці ще на початку 1920-х років, і соціал-большевізм швидко переріс би в соціал-націоналізм. Друга Світова війна розпочалася би одразу за Першою, тільки ще жорстокіше і зі ще більшим розмахом. І "уставшая от войни" Європа не отримала б "золоту добу" Інтербеллум (Міжвоєння). І те що відбувалось в Україні між двома світовими війнами цілком могло відбуватись по всій Європі — кривавий "красний тєррор", суцільний грабунок, Голодомор…
Власне, “Blutmai”-1929 — “кривавий пєрвомай” в Берліні — невдала спроба Совєтів перетворити слабку Веймарську Німеччину на "Ґєрманскую ССР".
Проте, вже у 1930-х роках Совєтам все ж вдалось роздмухати криваву війну в Еспáнії — вони показали Європі на що здатні, втім, Європа відвернулась від Еспанії так само, як від України…
Та повернíмось у 1920-й рік до України та Польщі.

Вимушений союз з ворогом

Становлення Польщі теж відбулось.
Незалежність Польща отримала в день офіційного завершення Ⅰ Світової війни, 11.Ⅺ.1918 — на рік пізніше, аніж проголосила Незалежність Україна. При цьому, Фінляндія, Україна, Литва і Білорусь проголошували свої акти про Незалежність, а Польща сиділа й чекала, доки їм дадуть незалежність і до кінця війни вважала себе частиною вже неіснуючої Россійської Імперії. І хоча було проголошено створення Королівства Польського, проте, поляки все одно ще рік сиділи й чекали від Франції подарування "нєподлєжносці".
Створивши перші державні інститути, Польща відразу ж вплуталася в збройні конфлікти: із Німцями — за Познань та Верхню Сілезію, з Чехами — за Тешинську Сілезію, з Українцями — за Львів і всю Східну Галичину, з Литвинами — за Вільнюс (Вільно), з Совєтами — за Білорусь. Поляки мріяли відродити "велику Речь Посполиту" в кордонах середньовіччя.

Українська Народня Республіка почала втрачати Державність ще у 1919-му…
1920 року Головний Отáман УНР Симон Петлюра, наробивши купу помилок, зробив останню спробу відвоювати Незалежність України. УНР була загнана в "Трикутник Смерті" під Любаром і затиснута зі сходу Совєтами, із заходу Польщею. Це був наслідок недолугої політики соціялістів Винниченка і Петлюри, включно з безглуздою стратою леґендарного полководця Болбочана…
Українці несли неймовірні втрати, кількість полеглих навіть не велась вже…
Головний Отáман УНР Симон Петлюра був загнаний в глухий кут…

Було зрозуміло, що самотня і знекровлена Дієва армія УНР не здолає хоч і кепсько організовану, але вельми численну й непогано озброєну за рахунок трофеїв "красную армію". Петлюра був загнаний в кут в усіх сенсах цього слова.
І ось "допомогу" великодушно запропонувала Польща, але за умови, що Петлюра зречеться Галичини й Волині!
Ворог, котрий ще вчора шматував Західну Україну, запропонував "військовий союз", і іншого виходу, схоже, не було.
Це був вимушений союз з ворогом проти ще більш сильнішого ворога…
За умовами Варшавського договору, укладеного між Пілсудським і Петлюрою 26.Ⅳ.1920, польська сторона зобов’язувалася надати українській армії воєнну допомогу (що не було зроблено у повному обсязі).
Не задармá — навзáмін УНР зрікалася будь-яких прав на терени Західньої України!
При цьому, за умовами підлого Варшавського договору, Польща НЕ визнавала дипломатично визнану Українську Народню Республіку суверенною Незалежною Державою, що згодом дозволило Польщі укласти за спиною Армії УНР сепаратний "Ріжскій мір" з Совєтами, пошматувавши в 1921-му Україну навпіл…

Тим часом, майбутній герой Замостя Марко Безручко, як і багато хто з його бойових побратимів, уже опинився в польських концтаборах для інтернованих після переходу "кордону" з Польщею в грудні 1919 року. Умови перебування в таборах були кепськими: вояки армії УНР жили в бараках, харчувалися тим, що виділяли їм інтенданти, одягом слугувало те, що принесли на собі з боїв. Права носити зброю в них, ясна річ, не було. До того ж, вирували хвороби та епідемії.
Ситуація для Марка Безручка кардинально змінилася в січні 1920 року. Саме тоді він, виконуючи завдання Головного Отáмана УНР Симона Петлюри, розпочав формування Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР, командиром якої його призначили офіційно 8.Ⅱ.1920. Це призначення відбулось внаслідок започаткованих перемовин між Петлюрою і поляками.

Зліва праворуч: польський генерал Лістовський, Головний Отáман УНР Симон Петлюра, українські полковники Сальський і Безручко. Бердичів, квітень 1920.

Наслідком цього Варшавського договору став спільний українсько-польський похід на окуповану большевікамі Центральну та Східну Україну, що розпочався вже наприкінці квітня 1920 року. У об’єднаних збройних силах під командуванням Польщі було тільки три дивізії з інтернованих Українців, якими командували Марко Безручко і Олександр Удовиченко. На шляху до Києва до українських дивізій приєдналися учасники Першого Зимового Походу під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

7.Ⅴ.1920 Київ, столицю Української Народньої Республіки, звільнили від другої совєтської окупації військо польське і Дієва Армія УНР на чолі з Головним Отáманом Симоном Петлюрою.
9.Ⅴ.1920 в Києві було проведено урочистий парад польських і українських військ на честь звільнення Києва від совєтських окупантів.

9.V.1920 Київ, парад польських і українських військ на честь звільнення Києва від совєтських окупантів (кольоризована світлина)

Визволивши Київ та пробувши в ньому трохи більше місяця, поляки не дозволили туди переїхати уряду УНР який перебував у Вінниці, лише невеликим українським різним установам. Не варто пояснювати яке б мало політичне та національне значення якби український уряд повернувся в Київ.
Обіцяної польськими "союзниками" допомоги також не було отримано в тому обсязі, що було домовлено Варшавським договором. Головне, поляки своїми діями зірвали мобілізацію на визволених територіях Правобережжя, рекрутів змогли прийняти лише на добровільній основі в Києві до Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР, і ця обставина не дозволила набрати багато континґенту, як плянувалося від мобілізації. Поляки також взяли під контроль українські залізниці, що в той час відгравали мабуть одну з перших ключових ролей як для Держави так і для фронту.
Відтак, відкинуті за Дніпро большевіки дуже швидко повернулись, і вже рівно за місяць, 6.Ⅵ.1920, польські "союзники" першими драпанули з Києва! Слідом почали відступати й Українці… Відступали вперто, знаючи, що наступний шанс відвоювати власну Державність випаде нескоро… Большевікі змушені були буквально вигризати знекровлених Українців з природніх перепон: ярів, балок. Поляки, звісно, відступили швидко і глибоко в тил. Попри впертий опір, на початку липня 1920-го "красная армія" прорвалася в районі Проскурова і фронт покотився далі на Захід. На його південному крилі Українці змогли частково стримати окупантів на Поділлі. Тим часом на півночі "будьоновци" через Рівне прорвалися до Львова, а основні сили "красной арміі" вже оперували на околицях Варшави. Падіння польської столиці було цілком реальною перспективою. Над незалежністю Польщі нависла загроза.

Що би сталось, якби Совєтам вдалось прорватися до Європи, вже зазначено вище.
Але цього не сталось. "Диво над Віслою", створене кров'ю Українців під Замостям, надовго зупинило московітську жагу окупації Європи, принаймі, на 20 років.
Згадуючи про події серпня—вересня 1920-го, часом забувають, що великі перемоги часто складаються з невеликих ударів, які можуть нéсти ключове значення. Одним із таких ударів був той, якого наша Ⅵ Січова Стрілецька Дивізія Дієвої Армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка під Замостям розбила у нерівному бою "нєпабєдімую 1-ю конную армію" сємьона будьонноґо. Якби не оборона Замостя, то "конніца будьонноґо" змогла би прискакати на допомогу товаріщу тухачєвскому і Варшаву вже б ніхто не врятував, а шлях на Німеччину та Європу був би відкритим. Варшава завдячує своїм порятунком не тільки й не стільки Пілсудському, а й стійкості в Замості українських вояків та військовому стратегічному таланту Марка Безручка.

Генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко
Під час оборони Замостя — полковник, командир VI-ї стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.
ілюстрація з книги Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“

Марко Безручко

Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року в сучасному місті Токмак на Запорожжі. (тоді Великий Токмак, Таврійська губернія).
Майбутній генерал Армії УНР в 1908 році закінчив Одеське військове училище, а в 1914 закінчив Миколаївську військову академію россійсько-імперського Генерального штабу у Санкт-Петербурґє.
Кар'єру військового почав зі служби у різних штабах царської россійсько-імперської армій, де здобув досвід, що пізніше використає у відкритих боях під час Першої Світової війни.
На різних офіцерських посадах в россійсько-імперській армії воював і був пораненим в роки Першої Світової війни.

Коли большевікі визначили долю Россійської Імперії, разом з іншими бойовими побратимами по службі Марко Безручко перейшов на бік армії Української Народньої Республіки. Офіцер займав керівні посади у штабах українського війська, але залишився непомітним у тогочасній воєнній хроніці.

„Сильна армія — це право на існування нації“
— Марко Безручко

Марко Безручко розпочав свою службу Україні як помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, пізніше — Армії Української Держави (Гетьманату). З грудня 1918 року він стає начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року — начальником штабу Окремої Запорожської бригади ім. Симона Петлюри Дієвої Армії УНР, а з червня 1919-го перебуває на тій самій посаді в Корпусі Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця.
Доволі холодно та стримано зустріли галичани наддніпрянця Безручка, але скоро крига скресла: Січовики оцінили якості нового начальника штабу Корпусу Січових Стрільців.

“Це був скромний, поважний вояк із крови й кости, добрий психолог, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеня, заслуг чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво. Коли старшини чи стрільці називали його “старий”, то в цьому слові була і любов, і пошана, і респект”.

Саме таким згадував начальника штабу корпусу Січових Стрільців, генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка січовий стрілець Дмитро Герчанівський.
Словом, запорожець швидко "острільчився", бо виявився не підфарбованим, а справжнім запорожським козаком, навіть одержав поважне прізвисько "Старий".

Тандем Коновалець—Безручко зробив Корпус Січових Стрільців найміцнішим в Дієвій Армії УНР.
Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив Січовиків і на поляків, і на дєнікінцев, брав участь у обороні Києва. Та передусім головною цариною Безручка була тактика і стратегія, тому здебільшого він не вів у бій, а планував бій, схилившись над мапами при світлі каганця.

Марко Безручко не став такою легендою для своїх вояків, як, наприклад, Петро Болбочан чи Всеволод Петрів, передусім тому, що, на відміну від останніх, служив переважно в штабах і був, так би мовити, у тіні. Такою є доля всіх штабістів — вони та їхня праця непомітні, їх мало хто зауважує, але саме від них залежать успішність проведення військових операцій і водночас життя та смерть побратимів-фронтовиків. Додатковим наслідком цього є те, що про штабістів нечасто почуєш у споминах сучасників. Постать генерала Безручка не стала винятком — дуже мало відомо про його роль у подіях 1917—1919 років — про нього за цей період майже немає згадок. Було б так і з 1920-м, якби не той факт, що під саму "завісу" Перших Визвольних Змагань доля дала йому можливість виступити справжнім полководцем, та й то в одній із переломних битв історії, наслідки якої визначили долю не тільки України і сусідньої Польщі, а й всієї Європи!

Саме полковник Армії УНР — Марко Безручко став на чолі оборони міста Замостя, його заступником був начальник штабу Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР — Всеволод Змієнко.

Марко Безручко на чолі штабу Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР в Замості.
Живопис — Леонід Перфецький

Оборона Замостя

Варто зауважити, що Замостя було українським містом, як і решта міст і сел Розточчя, Холмщини та решти Західних Теренів України, що опинились за так званою "лінією Керзона", Польща лише почала тут відчувати себе повновладними господарями. Проте, відповідальність за оборону міста переклали на Українців.

Совєти впритул підійшли до Львова та готувались нанести удар по Варшаві. "Будьоновцам" не вдалося наскоком оволодіти Львовом. І сталін і будьонний вважали, що захоплення Львова — справа лічених днів. Але лєнін категорично вимагав відправити "1-ю конную армію" в рейд на північ, щоб із флангу вдарити по польських військах та прорватись у напрямку до Любліна, а далі — якщо пощастить — до Варшави.

Совєтські окупанти: "1-я конная армія сємьона будьонноґо"

За умов розмитих доріг та відсутності альтернативних комунікацій єдиним напрямком на Люблін і Варшаву був шлях через Замостя. Перші роз’їзди "будьоновцев" з’явилися біля фортеці ще 28.Ⅷ.1920, але основні сили — "6-я кавалєрійская дивізія 1-й конной арміі", у складі якої було приблизно 5,5 тисяч шабель, — у ніч з 29 на 30.Ⅷ.1920. Решта військ "1-ой конной арміі будённоґо" обходила фортецю Замостя з інших боків.

В серпні 1920-го сили оборони Замостя становили різноманітні польські частини, так звані балаховичці — вояки армії Булак-Балаховича, створеної з білогвардійців та білоруських партизанів, а також підрозділи Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР. Загальна кількість оборонців — понад 3 тисячі багнетів, 350 шабель, 11 гармат та 3 панцирні потяги. З українських військ у Замості були: штаб Ⅵ-ї Дивізії, 6-й технічний курінь у складі трьох сотень та одна кінна сотня. Основні сили Дивізії містилися в районі населених пунктів Красностав та Грубешів на північ від Замостя, де готували другу лінію оборони.
Серед старшин (офіцерів), які перебували в Замості, найстаршими за званнями та військовим досвідом виявилися командир Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР полковник Марко Безручко та його начальник штабу — полковник Всеволод Змієнко.
Саме полковник Армії УНР Марко Безручко став начальником оборони Замостя.

Першорядну роль у подіях відіграв 6-й технічний курінь Армії УНР.
Ось що згадував старшина цього куреня, відомий у майбутньому художник Микола Битинський:
„За чотири неповних дні, від 25 по 28 серпня, навколо міста довжиною до 18 км, сапери поставили міцну лінію дротяних загород, у деяких місцях навіть 3–4 ряди, а за ними майстерно побудували ланцюг міцних гніздових опірних пунктів з вигідно розташованими шанцями, з яких, на всі боки, можна було подавати фланкуючий перехресний кулеметний і рушничний вогонь. Така штуцерна система окопних укріплень, як також і вчасно закінчена суцільна лінія дротяних загород, у час боїв з блискучим успіхом себе виправдала. На укріпленнях працювало майже все населення міста й довколишніх сіл — по 3–5 тисяч людей щоденно під керівництвом старшин і козаків 6-го технічного куреня. Щойно під кінець цих праць, коли оборонне коло було вже майже закінчене, прибула на допомогу якась невеличка польська саперна група…“

Старшини 6-го технічного куреня Ⅵ-ї Стрілецької Дивізії Армії УНР.
Зусиллями цього підрозділу було зведено міцні укріплення під Замостям.

Сотник Віктор Филипóвич (з орденом Святого Георгія на грудях) на чолі свого гарматного куреня.

Буквально напередодні боїв з "будьоновцамі" до фортеці прорвалося дві гармати Ⅵ-ї Стрілецької Дивізії на чолі із сотником Віктором Филипóвичем, один із вояків-балаховичців описав це так:
„У Замості було мало наших сил, а тому всі піднеслись на дусі, коли дізнались, що сотник Филипович прорвався з-під Ізбиці з двома гарматами та йде до Замостя… у Ізбиці він був настигнутий більшовистською розвідкою (близько 60–80 вершників). Він хотів було втікти, оскільки коні у батареї були чудові, але більшовики наздогнали його. Не довго думаючи, Филипович зупинив батарею та почастував більшовиків картеччю з близької відстані. Червоні відхлинули, а батарея знов поїхала. Близько восьми годин, відстрілюючись, йшла батарея Филиповича, та кінець-кінцем щасливо дійшла до Замостя…“

Схема бою під Замостям.
Вважається, що саме цей бій врятував Польщу від нашестя "будьоновцев".

Перша атака "будьоновцев" — у кінному ладі — відбулася надвечір 29.Ⅷ.1920. Але вершники несподівано натрапили на добре зроблену лінію дротяних загорож, що їх коні були нездатні подолати. Потрапивши під щільний вогонь, совєтська кіннота швидко відступила. У ніч з 29 на 30.Ⅷ.1920 на штурм міста Замостя пішли спішені "будьоновци". Їх зупинили кулеметні черги та рушничні залпи. Довгі лінії "красних" залягли перед дротами, і ранком знов спробували атакувати — але результат був той самий. У бій вступили артилерія та панцирні потяги: збоку оборонців Замостя їх було три (два польські та один, умовно, балаховичців, пізніше він перейшов до складу Армії УНР), а "1-ю конную армію" підтримували дві "черепахи на колесах". Наприкінці дня два польські та обидва совєтські панцирні потяги було виведено з ладу. Совєтська артилерія, якої було значно більше, ніж в оборонців, нещадно громила окопи, де сиділи піхотинці. Серед піхоти, що боронила фортецю, виявилося чимало непевного елементу: групу балаховичців довелося роззброїти. Серед польських військ був етапний (запасний) батальйон, який складався з молодих солдатів, що почали панікувати. Їхні лави були зміцнені вояками 6-го технічного куреня Армії УНР.

Удень 30.VII.1920 над Замостям закружляв польський літак. З нього було скинуто пакет, у якому йшлося про те, що до міста з кількох боків швидко наближається допомога, зокрема, піхотної дивізії Станіслава Ґаллера з півдня. Це значно підбадьорило захисників.
У ніч з 30 на 31.Ⅷ.1920 Українці зробили дві вилазки проти "красних", які залишалися біля дротяних огорож. Совєтське командування переконалося, що з наявною кіннотою, без підкріплення іншими з’єд­наннями совєтського "юґо-западноґо фронта", воно не зможе просунутися далі. А прибуття польської допомоги призведе до оточення "1-й конной арміі". Тож "6-я кавалєрійская дівізія РККА (рабочє-крєстьянской красной арміі)" почала відступати з-під Замостя.
Один з мемуаристів згадував про це так:
„І нарешті всі напади ворога від полудня 31.8 стали помітно слабнути. Ворожі лави знімалися з бойових становищ, завертали помалу назад і зникали в околичних підміських лісах і селах, де, певно, мали вихідні позиції і пункти накопичування. Ще за яких пару годин з поля бою відійшли останні розстрільні; замовкла канонада і пальба з окопів. А потім знову за якийсь час, уже властиво під вечір цілого дня гарячого бою, червона кіннота стала рухатись з великим шумом і гамором у лісах та на польових обріях…“

31.Ⅷ.1920 під Комаровцями в передмісті Замостя втікаючих "будьоновцев" перестріла 1-ша Польська кавалерійська дивізія полковника Юліуша Руммеля.
Відбулась яскрава кавалерійська битва, у якій цілі дивізії сходились у двобою із шаблями наголо — як за наполеонівських часів. "Будьоновци" програли. З того менту почався повний відступ совєтського "юґо-западноґо фронта". Втративши вбитими й пораненими близько 4 тисяч тіл, "нєпобєдімая 1-я конная армія сємьона будьонноґо" стрімко почала кивати п'ятами на схід в напрямку Володимира-Волинського.
"1-я конная армія" була надзвичайно деморалізована поразками: вперше за свою історію "будьоновци" не змогли подолати опір супротивника й були переможеними. Вони зривали злість на місцевому населенні, зокрема єврейському, пройшовши буквально смерчем по Волині та грабуючи й ґвалтуючи мешканців бідних єврейських містечок. Свої криваві злочини проти беззахисних цивільних "будьоновци" продовжили в районі Житомира та Бердичева, куди були виведені на переформування в середині вересня. Місцеве єврейське населення зітхнуло з полегшенням лише після відправки "1-й конной арміі" на совєтський "южний фронт" — на Крим проти білогвардійських військ Вранґеля.

Оборона фортеці Замостя встояла! Трьохтисячне військо Армії УНР проти 16-тисячної орди "красноармєйцев".
За цю перемогу, полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко отримали звання генерал-хорунжих Дієвої Армії Української Народньої Республіки.

Хоча основні сили "красных" під командуванням тухачєвскоґо були розгромлені на Віслі, "красный" звір був сильний кількісно, та й зброї Совєтам не бракувало навіть після шести років безперервної війни.
Проте, генерал-хорунжий Марко Безручко зламав один стереотип, поширений у військових колах: чомусь вважається, що зі штабістів виходять кепські польові командири, мовляв, тому що люблять тишу і без мапи кроку не ступлять. І хоч робота штабного офіцера й справді дуже відрізняється від усталеного образу військового, це не означає, що штабіст не може командувати військами. Може, і часом просто блискуче, що й довів на власному прикладі Марко Безручко!

Після відбиття ворожої атаки на Замостя Ⅵ-ї Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР пішла в контрнаступ. Середня група військ Армії УНР під проводом Марка Безручка вела восени контрнаступ проти совєтських окупантів, звільнила Поділля по лінії Шаргород—Бар—Літин.
За вересень–жовтень 1920 року українська та польська армії відвоювали Поділля і вийшли на Наддніпрянщину. Ще трохи, й Київ…
Якби ж лише обіцяних поляками зброї та набоїв…
Але тут Армію УНР очікував несподіваний удар…

Польська підступність і зрада

За спинами знесиленої Армії УНР, без консультацій з українськими союзниками, 12.Ⅹ.1920 Польща несподівано підписує сепаратне перемир’я з терористичним квазідержавним утворенням "Совєтская Россія".
Українська Армія залишилася сам на сам…

Наслідки були очікуваними: у листопаді 1920-го змучена, знесилена й знекровлена Армія УНР знову переходила на захід за Збруч. Цього разу вже востаннє…
І той перехід видавався вже трагічним апофеозом усього попереднього: на переправі вояки УНР кидали зброю в річку, бувало, пошкоджували гвинтівки і кулемети, щоб уже ніхто не мав із них користі…
Всеволод Петрів зламав навпіл свою різну шаблю, щоби не дісталась ляхам!
За Збручем, на окупованих поляками теренах України, Українці потрапляли в "дружні" концтабори інтернованих…
Такою була "вдячність" від ляхів…

…В березні 1921 року Польща і квазідержавне утворення "Совєтская Россія" підписують сепаратний "Ріжскій мір", наслідком чого стало пошматування України, Литви і Білорусі між Польщею й Совєтами…
Це була також кривава згода Антанти проти України…

Як вже відомо з історії, фаворитка Франції Польща й не збиралась дотримуватись жодних конвенцій з Дієвою Армією УНР, позаяк доля дипломатично визнаної Української Народньої Республіки була вирішена ще у 1919-му році на ганебній Паризькій мирній конференції у Версалі без участі УНР — такою була кривава мовчазна згода Антанти…
Україну поклали на жертовний вівтар Антанти заради того, щоб прикрити Францію, котра спільно з Россійской Імпєрієй роздмухала Велику Війну 1914 року. Після перемоги Антанти над Осередніми Державами, Франція робила все можливе, аби приховати свою участь у роздмухуванні Великої Війни, отримати максимальний зиск для себе і уникнути відповідальності. Також французькі політикани на свій розсуд розмалювали мапу повоєнної Європи, зробивши ставку на Польщу, як на плацдарм проти Німеччини, для чого полякам було обіцяно відновлення кордонів в межах Першої Речі Посполитої, а це означало, що західні терени України, Литви і Білорусі мали стати польськими "всходніми кресами". Відтак, ще перед укладанням союзу з Симоном Петлюрою, внаслідок чого УНР втратила Галичину, "начальник" Польщі Юзеф Пілсудський вже знав про те, що Франція дозволила пошматування України, і після використання Армії УНР та максимального відтиснення большевиків на схід, Польща буде домовлятися з Совєтами про те, як промалювати свій спільний кордон на теренах України, Литви і Білорусі.
Але про це не знала Армія УНР…

Так Польща "віддячила" Українців за те, що ціною своїх життів знесилена і знекровлена Армія УНР врятувала Польщу від совєтської окупації. Ляхи вкотре довéли (і ще не раз доведýть), що вони є найбільш підступним та брехливим сусідом, гірше хіба що кацапи. Втім, за свою жадібність вже через два десятки років ляхи будуть покарані — заграючи водночас і з Совєтами і з Третім Райхом в надії отримати ще шматочки земель від пошматованих сусідніх країн, союзниця двох кривавих тиранів Польща сама стане жертвою показового розділу між двома кривавими імперіями — большевістським Совєтським Союзом і нацистським Третім Райхом.
Але це вже інша історія…

Невідомо, що вчинив зі своєю зброєю Безручко. Але він був не з тих, хто втрачає надію.
Після польсько-совєтської війни генерал-хорунжий Марко Безручко проживав у Варшаві. Голова УГКЦ Андрей Шептицький запрошував його перебратися до Галичини. Однак поляки категорично заборонили рятівнику Польщі переїзд на Галичину, адже боялися, що Безручко організує масштабний антипольський рух.
Марко Безручко турбувався про українських військових, що проживали у важких умовах в польських таборах для інтернованих.
В еміґрації генерал продовжував активну діяльність. З травня по серпень 1921 року — військовий міністр оборони в уряді УНР в екзилі. Згодом пішов у відставку з цієї посади на знак протесту проти урядової політики. Втім, у 1927-му повернувся до активної діяльності за фахом, ставши членом таємного 29-особового Генерального штабу військового міністра УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Водночас він вів активну громадську та наукову діяльність, був головою Українського Клюбу, у 1931–1935 роках очолював Українське військово-історичне товариство у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник «За Державу», написав книжку «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині».
Окрім громадської діяльності треба було на щось жити. Генералові пощастило працювати за фахом у польському військовому картоґрафічному інституті у Варшаві.

Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом „Vіrtutі Міlіtarі“, але бойовий генерал-хорунжий Дієвої Армії Української Народньої Республіки відмовився від найвищої польської нагороди зі словами:

„Я воював за Україну, а не за Польщу!“
— Марко Безручко

✠ ✠ ✠

Українців об‘єднує пам‘ять про історичні події минулих літ. Нам цю пам‘ять хочуть стерти… Але справжні історики, патріоти України, свідомі Українці — спільними зусиллями відроджують справжню історію України!
Сьогодні ми повертаємо нашу пам‘ять і вшановуємо наших українських Героїв!
Відроджуємо імена і пам‘ятаймо наших справжніх Героїв України!
Пам‘ятаймо героїчні сторінки нашої справжньої історії України!
Відроджуємо справжню історію України!

До уваги Вельмишановного Панства на історико-освітньому майданчику «Порохівниця» є низка матеріялів про історичні події, пов‘язані з обороною Замостя та про леґендарного уродженця Токмака, генерал-хоружного Армії УНР Марка Безручка:

✠ МАРКО БЕЗРУЧКО — всі публікації
✠ Марко Безручко
✠ Марко Безручко — Українець, який врятував Європу
✠ 100-річчя оборони Замостя: „Супротивник незнаної досі впертості“
✠ Марко Безручко на малюнку Леоніда Перфецького
● Договір “Пілсудський — Петлюра”
● Ейфорія до 100-річчя “Дива над Віслою”
● Виставка УІНП “1920: на захисті Європи від більшовизму”
● Ідея вшанування Марка Безручка у рідному місті Токмак
● Вшанування Марка Безручка у рідному місті Токмак…

Матеріял укладено з відкритих джерел.
© «Порохівниця»
© Ярослав Тинченко — © «Український ТИЖДЕНЬ»
Титульний постер містить живопис художника-баталіста Леоніда Перфецького, оздоблений декоративним елементом художника-геральдика Миколи Битинського — обидва учасники Перших Визвольних Змагань.
Постер з Марком Безручком містить роботу художника Михайла Дяченка з арт-серії „Військова еліта Української революції 1917—1921“ — © Михайло Дяченко © УІНП
Велика вдячність Михайлу Дяченку за вшанування земляка.
Постери створено для ілюстрації цієї публікації без мети комерційного використання.
Світлини для публікації зібрано з відкритих інтернет-джерел.
Укладач матеріялу і постерів:
© Dem'än Dzüba — місто Токмак, Запорожжя
2020.Ⅷ.30
© «Porohivnyçä»